Тема: 

Євген Плужник – один із провідних поетів «розстріляного відродження». Життєвий і творчий шлях, тематика, основні мотиви творчості.

Цілі: 

допомогти учням глибше зрозуміти трагедію творчої і життєвої долі 20-30-х років ХХ ст.., ідейний зміст ті естетичну привабливість поезій Є. Плужника; розвивати навички сприйняття інформації на слух, виділення головного, вміння аналізувати ліричні твори, висловлювати власні враження та думки про них;
виховувати любов до поетичного слова, естетичний смак.

Алгоритм роботи:

I. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми і мети уроку
II. Актуалізація опорних знань учнів
III. Сприйняття та засвоєння учнями навчального матеріалу
IV. Підбиття підсумків уроку

Словник термінів

Медита́ція (лат. meditatio — роздум) — жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над проблемами онтологічного, екзистенціального і т.п. характеру, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень. Основні опозиції медитативної лірики — «людина і суспільство», «людина — людина», «людина — особистість», колізії морального характеру. Вона часто виступає як «контекст долі поета». Для цілковитого розуміння цієї лірики (як, до речі, і філософської) важливий контекст творчості поета, його книги, збірки чи окремого циклу.  На відміну від філософської лірики, цільовою настановою в якій є пізнання істини як такої (у масштабах всесвіту), художньою настановою медитації постає аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідносності з довкіллям. Звідси в медитативних віршах — інтонації-роздуми. Взагалі поети в медитативній ліриці більше спрямовані вглиб (інтровертивні), всередину осмислюваного явища, ніж назовні. Вони сприймають час як категорію духовну, історію душі, нерідко час ніби розчинається в душі поета, стає невідчутним.

Ліричний герой —  друге ліричне «Я» поета; суб'єкт висловлювання в ліричному творі, свого роду персонаж лірики. «Ліричний герой» — це образ, що виникає в уявi читача пiд враженням висловлених у творi почуттiв, переживань, роздумiв. Лiричний герой не обов'язково тотожний з автором. Через нього автор або передає власні почуття, або ж просто відображає переживання певної якості.

Теоретичний матеріал

Євге́н Па́влович Плу́жник (літературний псевдонім Кантемирянин; * 14(26) грудня 1898, Кантемирівка, Воронізька губернія — 2 лютого 1936, Соловки) — український поет, драматург, перекладач.  Народився у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії (Східна Слобожанщина).
  Деякий час вчився у Воронезькій гімназії (виключений за участь у нелегальних гуртках), пізніше — у Ростові-на-Дону, Боброві (Воронежчина). 1918 року родина переїздить на Полтавщину, де Є.Плужник працює вчителем мови та літератури. Згодом навчався у Київському зоотехнічному інституті, де працював чоловік його сестри, навчання покинув, щоб стати актором. З 1921 — у Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, де вчився у відомого тоді професора Володимира Сладкопевцева разом із В. Строєвим та В.Осєєвою. Попри успіхи у навчанні був змушений покинути його через туберкульоз. 1926 року хвороба загострилася. Однак поет вижив («Ти знаєш, якщо дуже захотіти, можна і не вмерти…»). Лікування проходив у Ворзелі. Відтоді двічі на рік — в Криму або на Кавказі.

4 грудня 1934 заарештований НКВС. Звинувачений у належності до націоналістичної терористичної організації. В березні 1935 виїзною Військовою колегією Верховного суду разом з Г.Епіком, М.Кулішем, В.Підмогильним, О.Ковінькою та ін. засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінено на довготривале табірне ув'язнення на Соловках, де він помер від туберкульозу. Його останніми словами були «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру». Похований на табірному кладовищі. Могила не збереглася.

Реабілітований у серпні 1956. Умовна могила — на Байковому кладовищі у Києві, 9 дільниця.
Літературну діяльність розпочав на початку 1920-х років. Перші твори були під власним прізвищем опубліковані 1924 року. У літературу увійшов завдяки старанням Ю.Меженка, який перший оцінив талант поета і привів його на засідання Аспису. Поезію Є.Плужника високо оцінив М.Рильський. М.Зеров, М.Бажан. Друкувався в журналах «Глобус», «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція».
У середині 1920-х років видав свої перші поетичні збірки «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927). Поезії Плужника притаманний глибокий ліризм, драматизм почуттів, майстерна поетична мова. Входив до літературних об'єднань «АСПИС» (1923-24), «Ланка» та «МАРС». У «Ланці» був опонентом Т.Осьмачки. В тогочасній літературі — В.Сосюри.
Працював разом з В.Атаманюком і Ф.Якубовським над «Антологією української поезії» (1930—1932). Перекладав «Невський проспект» та «Одруження» Миколи Гоголя, «Похлібці» та «Злодії»Антона Чехова, «Тихий Дон»Михайла Шолохова, «Дитинство» й «Отроцтво» Л.Толстого, «Діло Артамонових» М.Горького, «Острів попелятих песців» Я.Кальницького, «Зруйновані гнізда» І.Кіпніса.
Плужник — автор збірки поезій «Рівновага» (1933, опубліковано в Аугсбургу в 1948, в Україні — 1966), роману «Недуга» («Сяйво», 1928), п'єс «Професор Сухораб» (1929), «У дворі на передмісті» (1929), «Болото» (текст невідомий), віршованої п'єси «Змова в Києві» («Шкідники», «Брати»). Останню мав ставити театр ім. І. Франка (режисер Кость Кошевський) та «Березіль» Леся Курбаса. Автор вірша у оповіданні Валер'яна Підмогильного «Третя революція». Написав кілька сценаріїв для ВУФКУ, однак фільми не були поставлені. Доля сценаріїв невідома. Спільно з Валер'яном Підмогильним уклав словник «Фразеологія ділової мови» (1926, 1927). Заради заробітку робив мовну редакцію «робітничих» письменників, зокрема, редагував «Роман міжгір'я» І.Ле.

1923 року одружився з Галиною Коваленко. Дітей не мали. 1943 року Г.Коваленко емігрувала до Львова, згодом до Німеччини і зрештою до США. Написала спогади про поета. Її сестри Марія Юркова та Таїсія Коваленко берегли пам'ять про поета та сприяли його реабілітації і перевиданням.З 1992 іменем Євгена Плужника названа Центральна районна бібліотека Шевченківського району Києва (вул. Прорізна, 15). На будинку в Києві на Прорізній вулиці, де у 1923—1934 жив Євген Плужник встановлена меморіальна дошка.
«Для вас, історики майбутні...»

Людське життя для історії — це тільки мить. А для людини — піт праці і кров боротьби, це радощі й страждання. Про них наяд чи напишуть майбутні історики. Можливо, узагальнять словами «війна», «робітничий рух». Для ліричного ж героя поезії — це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами. Мабуть, тільки письменникові під силу передати людські почування, історію «підтятої» людської душі. Цей вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про важливі проблеми, відзначається внутрішньою конфліктністю, незгодою ліричного героя з поверховими поглядами на роль поета в суспільстві, його місце в історії та духовному бутті народу.  Ліричний герой поезії не погоджується з оцінкою прийдешнього історика, який примітивно розглядатиме творчість митців 20-х років ХХ ст. як ілюстрацію до подій.
«Вчись у природи творчого спокою...»
До тих вічних цінностей, взірців, до яких варто звертатися, поет відносить природу, у якій все гармонійно поєднане, включене в життєвий коловорот.

Людині притаманно сумніватися, помилятися. Тому потрібно і вчитися у природи, прислухатися до свого серця, своєї натури як частки цієї природи. І вірити, мати якісь ідеали, співзвучні загальнолюдським, щоб не схибити, не піти манівцями. Така головна думка поезії Є. Плужника «Вчись у природи творчого спокою...».

«Ніч... а човен – як срібний птах!..»
У вірші Є. Плужника конкретна картина ночі на човні поєднуєте ся з алегоричною, з глибоким підтекстом. Зачаровує порівняння «чо ен — як срібний птах» (конкретне значення) і тут же — «не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне!» (абстракт не, переносне значення, метафора, що може означати і людське життя, і вибір шляху людиною, і мрію). Ліричний герой розуміє глибину й незбагненність світу, але в цьому його краса й привабливість, те, заради чого варто жити.

«Річний пісок»

У вірші Є. Плужника «Річний пісок слідок ноги твоєї...» передає особисті почуття ліричного героя, спогади про кохання, які не стираються з пам'яті, і філософські роздуми про сенс життя, про велике мале в ньому. Кохання — це те велике, чим варто дорожити, що треба берегти. Досить похмурий пейзаж («ріденький ліс», безлюддя, «мертвий лист») натякає на складні життєві обставини ліричного героя, на те, що він у розлуці з близькою людиною. І це додає його спогадам нотку трагічності, болючого щему, жалкування за тим, що головні слова, можливо, так і не були сказані.